Кохання ідеальної егоїстки. 
Бігала по кімнаті. Заламувала руки. Рвучко хапала книжки, ручки, одяг. Нервово кидала все на підлогу. Сіла на підвіконня. Завмерла на мить. Подивилася у вікно. Струсонула волоссям. І раптом скрикнула:
- Не люблю! Чуєш, не люблю! Нелюблюнелюблюнелюблю! - голосно, щоб заглушити думки. - Не люблю!
Кивнула головою. Різко встала. Пішла на кухню. Розбила чашку. Розлила чай. Кинула все. Повернулась до кімнати.
- Не люблю! - власний відбиток у дзеркалі ніяк на це не відреагував.
Тепло одягнулася, завm"язала шарфа, вийшла на вулицю. Послизнулася. Мало не впала. Сказала "Чорт!". Знову послизнулася. Впала. Сказала три рази "Чорт!" і повернулася додому. Все-таки налила чаю. І знову:
- Не люблю! - впевнено, ніби переконуючи. Внутрішній голос, від якого чекала заперечень, єхидно мовчав.
Зібралася з думками. Ретельно згадала всі чвари та образи. Набралося небагато. Подумала ще. Прокрутила подумки всі його слова і вчинки. Згадала, як він дивився на цю ідіотку. І вже абсолютно впевнено:
- Не люблю!
- Звичайно, не любиш, - прокинувся досі дрімаючий внутрішній голос.
- Так, не люблю! - трохи розгубившись. Чого це він із нею не сперечається?
- Так, не любиш. Ти нікого не любиш, бо ти - егоїстка. У тебе всі почуття атрофовані.
- А ось і не всі! - гордо, із посміхом, - Не люблю!
- От і чудово. Не люби. І дай поспати.
- Не дам, доки не зрозумієш - НЕ ЛЮБЛЮ! Саме так і дуже просто: Я. Його. Не. Люблю. - тепер, коли було кого переконувати, впевненість повернулася. - Не люблю. Ненавиджу. Терпіти не можу. Не буду. Не хочу. НЕ ЛЮБЛЮ.
- Чудово. Це я зрозумів. І що далі? - внутрішній голос мав такий самий вбивчий сарказм, як і його хазяйка.
- Байдуже. Яка різниця? Знайду іншого. Не люблю. Це найголовніше, - впевнено, підтверджуючи кожне слово кивком голови і водночас намагаючись розчесати скуйовджене волосся.
- Що найголовніше? Нелюбов?
- Так. А ще - переконати себе: не люблю.
- Ну то переконуй, - так, сарказму цьому створінню не займати.
- Майже переконала. Не люблю. Вже краще. Ще трішечки лишилось. Не люблю. Не люблю. Не люблю.
- І як, допомагає? - єхидне запитання.
- Ще й як! - горда відповідь. - Допомагає, бо я так хочу! А я отримую все, що хочу. Бо я найкраща, найрозумніша, найідеальніша.
- .Егоїстка, - підказав голос.
-Так. Цілком згодна. Я - ідеальна егоїстка, і я цим пишаюся. Було колись і у мені щось альтруїстичне, та я, на щастя, вилікувалася. І як я могла співчувати його колишній?! Тепер я точно знаю - НЕ ЛЮБЛЮ.
Напруженість спала, тіло охопив абсолютний спокій, рухи стали лінивими, як у ситої кішки, і з іронічною посмішкою на обличчі вона спитала:
- Цікаво, чи є на світі люди, які вірять, що кохання - це щастя? Я знаю, що справжнє щастя - це коли його нема!
От автора: знаю, что букаФФ многА *посыпает голову пеплом* Но что поделаешь, если вдруг на романтику потянуло?))) Не все время ж про инопланетян писать)))
Комментировать
|